s
s
s
s
s
s
s

El contenido de esta página requiere una versión más reciente de Adobe Flash Player.

Obtener Adobe Flash Player

Marina Prepotenskaya
Nacionalidad:
Ucrania
E-mail:
gautama05@ukr.net
Biografia

Marina Prepotenskaya 

Марина Препотенская родилась в Киеве в семье учительницы и инженера. Закончила с отличием филологический факультет Киевского государственного университета им. Т.Г. Шевченко. Стихи и песни пишет с детства. Была участницей литературных студий КГУ, КПИ, КСП «Арсенал», около 10 лет посвятила авторской песне. Была лауреатом ряда фестивалей авторской песни и поэзии, выступала с сольными и студийными программами на телевидении, радио, в концертных залах. Печаталась в литературных альманахах : «Дніпро», «Радуга», «Ренесанс», «Искатель», «Дикое поле» (гран-при международной «Поэтической рулетки»), «Свитязь», «Радосынь-Березань» и др. Выпустила 5 сборников поэзии и песни: «Межсезонье», «Контрапункт», «Mosaik», «Камертон міста», «еКОЛОгія душі». Руководила молодежным объединением поэтов и бардов «Гриф», о чем снимался документальный фильм на т/с «Интер»; некоторые воспитанники студии навсегда связали себя с поэзией, участвовали в поэтических перформенсах.

Со временем от муз. продюссеров поступило предложение перейти в сферу шоу-бизнеса, была вручена именная путевка на фестиваль «Таврийские игры». Но сложные жизненные обстоятельства привели к большим духовным переоценкам и она отошла от сценической деятельности и серьезно увлеклась философией. Окончила аспирантуру и докторантуру Института философии НАНУ, защитила две диссертации. Сейчас является профессором кафедры философии НТУУ «КПИ им. И. Сикорского», членом Ассоциации философского искусства (АФИ), преподаëт в университетах предметы цикла риторики и антропологии. Сотрудничала с философом и экс-директором Института урбанистики Парижа г. Тьерри Пако, получив от него комплиментарный отзыв на свои исследования. В настоящее время собирает материалы для книги о феномене «Le café philosophique», где органично объединяются философия и поэзия.  

Кроме того, еë жизнь связана с журналистикой. 8 лет вела авторские программы прямого эфира на радиостудиях «Культура» и «Майдан», посвященные поэзии, психологии и философии. Публиковала статьи этой тематики в СМИ (жж. «Единственная», «Натали», «Макс», г. «День», «Факты» и др.). Является членом Союза журналистов Украины и Украинской Ассоциации писателей художественной и публицистической литературы,  а также - членом франко-украинской Ассоциации «ART culture et créativité». В 2018 г. проходила культурно-образовательную стажировку в Ассоциации. Еще раньше, в 2014 р. представляла свои произведения в цикле выставки «Майдан и КПИ» в Культурно-информационном Центра при Украинской амбассаде в Париже, в 2017 р. выступала в рамках парижского  Le café philosophique (интервью с организаторами кафе-фило пост фактум опубликовано в украинских журналах). В 2018 г. в рамках Договора между КПИ и Великотырновским университетом им. Св. Кирилла и Мефодия провела открытые лекции и поэтические встречи со студентами и преподавателями ВТУ. В 2019 г. принята в члены Союза независимых писателей Болгарии.

Никогда не переставала писать, т.к. это происходит, ей кажется, помимо еë воли…  Ведь Творчество во многом – иррациональный феномен, но именно оно наряду с Любовью и Познанием дает ток жизни, озаряет ее смыслом.    

 

САМАЯ ТЕМНАЯ НОЧЬ

-  перед рассветом

 

 Экзот, Молекула, Песчинка,

 Амбициозный до смешного,

 Фрагмент мозаичной картинки –

 Ты, житель города земного,

 Как все, подверженный законам,

 Непотопляемо утонешь,

 Глухую ночь свою бессонно

 Животным ужасом наполнишь,

 

 И быстро радиус абсурда

 Очертит круг твоих сомнений:

 Куда? К чему? Зачем? Откуда? –

 Дитя. Старик. Невежда. Гений.

 А свежий ветер ночью лунной,

 Как будто бы инопланетный,

 Качнет портьерою чугунной

 И бросит луч передрассветный.

 

 Оставь проклятые вопросы!

 Что попусту молоть, Емеля?

 Смотри на утренние росы

 И помни:

 Свет в КОНЦЕ туннеля.

ВСТРЕЧА

 

Ты так красив, а похоти ни грамма.

В глазах – печаль и неизбывный свет

Всезнания,

Как будто бы ты – Лама,

Проживший более двух тысяч лет.

 

Ты видел все – рождения и войны.

Но не поверят – что ни говори.

И вот сидишь улыбчиво-спокойно,

Пьешь мятный чай в дорожном

Duty Free.

 

В причудливости алого тюрбана,

Нездешний одухотворенный лик.

Как ты возник на спуске автобана?

Каких миров умелый проводник?

 

С людьми ты словно далеко и близко.

Узнать бы имя и откуда ты …

Визитка на столе или записка:

«С и д а к х а» .

И Цветы.

 

ПРОИСШЕСТВИЕ

  Утром на станции «Левобережная»

  Спорхнула с перрона студентка Ритка,

 Красиво-красивая, нежно-нежная

 Спортсменка, отличница, суицидка.

 Что-то заклинило там, в инстинктах…

 Зря ей рассказывали о пирамиде

 потребностей

 и о рынках

 труда

 и об Эврипиде.

 Зря проверяли ее зачетку,

 Зря похвалил ее сам проректор.

 Там, в голове, под кудрявой челкой,

 роились мысли не из конспектов.

 Может,

 девица любви хотела?

 Может,

 Не рада была ребенку?

 Может, она

 на иглу подсела,

 и превысила дозировку?

 Может быть, странно самооценка

 ее не совпала с наивысшим баллом?

 Что говорить? -

 Горе- студентка

 Прыгнула –  

 И упала…

 Но вел состав этим утром Миша!

 И будь наученным даже сто́ раз,

 Была б у него не на месте крыша,

 Он не успел бы

 Нажать на тормоз.

 Но парень не знал треволнений сессий,

 Не подпирал в коридоре стенку,

 Он знал свое дело и был на месте,

 Нажал на тормоз - и спас студентку.

 Эй, феминистки, заткните уши,

 Утихомирьте крикливый голос!

 Vivat спасающим наши души

 Мужчинам,

 способным

 нажать

 на тормоз! 

 

*Если только копнешь поглубже - обнаружишь потоки грязи, и никто никому не нужен, и до боли фальшивы связи. За стеной, за душой, за текстом - все порочно и слишком просто. Значит, нужно спасаться бегством на безлюдный скалистый остров. А вернувшись, скользить на вздохе над поверхностью отношений, танцевать на ветрах эпохи, чуть взлетая, как лист осенний.

 

ЭТЮД

Над Пер-Лашез

Застыли сумерки уже.

Звенит вечерний колокольчик сторожей.

А я спешу на этой призрачной меже

Найти

Шопена!

Ну - вот он…

В дар ему кладу цветок,

Смотрю на каменный волшебный завиток.

Спасибо Неизвестному – помог

Найти

Шопена.

Повсюду, с того дня и до сих пор

Звучит в душе Этюд

12 До минор.

Ведь можно страхам и судьбе наперекор -

Найти

Шопена!

 

SORRY

     

 Так  все раздражает –  

 И скрип пенопласта сухого,

 Который соседи выносят  к засоренным бакам,

 Где бомж бородатый, с глазами больного Толстого,

 Бросает объедки драчливым котам и собакам.

 Как все раздражает:

 Преимущества и недостатки,

 Противные тролли, портачащие на портале,

 И эти соседи,  в своем буржуазном припадке

 Включившие максимум  «volum» на порноканале,

 Придирки, притирки, разборки, враги и адепты,

 Как все достает – в совокупности и поэтапно.

 Кто знает лекарство, кто выпишет чудо-рецепты,                

 Когда раздраженье наваливается внезапно?

 Мы  - в жестком миноре, в отрыве, в  раздоре и ссоре,

 И это – причина крушения мирозданья.

 Но STOP, на экране я вижу волшебное SORRY,

 И пульс учащается, и замирает дыханье,

 И двор расцветает, коты и собаки – мир-дружба,

 А бомж  бородатый – какой он умильный и кроткий!

 Соседи смешные затихли, ну да, им же нужно

 Скорей подлатать  надувные любовные лодки.

 Зачем эти чаты и форумы хитросплетений?

 Обнять бы весь мир,  и соседей, и всех домочадцев!

 Послушай, я тоже прошу у тебя извинений...

 И знаешь, давай постараемся

 Не разлучаться?

 

УКР

*Туман у місті. Привиди машин. Усе неперевершено примарно. Невизначеність. Осад на душі. Політики. Реклама. Аватарно.  Весна іще розгублено тремтить на крижі неминучого скресання, та у долонях в неї мерехтить червоний вогник – селфі Сподівання

 

НАПЕРЕДОДНІ

(Спомин про одну осінь)

 

Ми з поетом гуляли парком,

Розпускали дерева коси,

Там богиня плела, Ананка,

Золотими нитками осінь.

Грав музи́ка старий на флейті,

Розвивалася сива грива,

І, розчулені та відверті,

Перехожі чекали дива.

 

Молодята знімали селфі,

Повз на роликах бігли діти —

Гомінливі чарівні ельфи.

Надвечір’я вмикало ритми,

 

Усе тепло, і так по-людськи,   

Та незнані шляхи Господні.

Ми стояли на Інститутській.

Ми стояли НАПЕРЕДОДНІ

 

ОДА КАВІ

 

Кава –

 

Тотем мегаполісів, культ ритуалу. Бариста

Подібно шаману кальманить, готує «екстазі».

Коли від Арабіки або Рабусти підніметься запах,

У трансі  учасники дійства і справді впадають в екстаз.

Чи Ви помічали, що каву не пʼьють легковажно?

Ніхто не регоче, не гне матюки, не буянить. 

Цей напій несе атмосферу неспішну магічну,

І бесіди тихо кружляють над кожним столом.

 

Наліт  загадково-розсіяний, глибокодумний

Лежить на обличчях, а рухи гнучкі і повільні. 

Неначе у кавових зернах приховано сенси, – 

Перлини осявань чи істини справжнє зерно.

І вже позабуте латиною давнє «in vino...»,

І вже не хвилюють той шум, штовханина  і пробки.

А хтось вийде з кавою  зовні та Camel запалить,

І дим сигаретний додасть гіпнотичних мазків.

 

Вже, може, пора миротворчі створити союзи,

Вірніш, кавотворчі – заради примирення всіх?

Ось так у містах кавоманія зближує душі,

І бронзовий Юрій Кульчицький* святкує рекорд

 

ВЕЛИКЕ ТИРНОВО

 

Велике Тирново... Це місто має душу. Охайні  причаїлися будинки,

З ущелини у заростях долини ранковий розливається намаз,

З вершини православні мідні дзвони розгойдують розсіяні тумани,

На пагорбах підноситься Царевець – незмінний цього міста вартовий.

Всередині  серед вузеньких вулиць  “приятелски българи” у  кавʼярнях

Вʼють бесіди, кивають головами, і дивне «ні» в них означає  «так».

 

Круті шляхи кружляють серпантином, над прірвами розхристані дерева

Чіпляються коріннями щосили, підспудно осипається пісок...

Та всюди відчувається турбота уважної  неспішної Людини:

Сітками металевими на схилах приборкано  стрімкий каменепад,

Галявини напоєні водою, тендітно розпускаються троянди,

Що символом прекрасної країни  століттями ставали  недарма!

 

Велике Тирново, тебе я у скарбницю своїх найліпших спогадів ховаю,

Колись  дістану як дорогоцінність, щоб знову пережити цю любов:

Чисте не загазоване  повітря, чужих людей  родинну дружелюбність,

Почую старовинну  милу мову, відчую подих стомлених епох...

 

Я знаю, що міста подібні людям: у кожного свій стиль і свій характер,

Ну а Велике Тирново назавжди – іще одна споріднена душа!

 

ЛУВР

 

Час розважається у піраміді Лувру, грає із сонцем у кришталевих гранях,

Ки́дає промені в натовп, що дуже охочий

клацнути селфі на фоні очей Джоконди.

Час підбирає до купи тисячоліття

У крапку криваву

На тілі Христа

В Малуеля*.

Мить –

І розходиться  колом

за анфіладами залів

через обличчя людей різношкірих.

Далі – сповзає до скіфу в підвалі  похмурому

Й знову прямує до скла піраміди у шумному холі,

Там завмирає лукаво пісочним годинником в отворі Всесвіту.

Люди ж – ті  грають із часом, хоч знають, що буде не рівним рахунок...

 

*Жан Малуель – нідерландський художник (ХІУ-ХУ ст.). Його картина «Оплакування Христа» експонується у Луврі

            

ЕГОЇСТ

 

Вважав себе егоїстом,

Носив кольорові лінзи,

Любив Шардоне ігристе,

Ненавидів катаклізми.

 

Обходив десятим шляхом

Руїни, хрести і храми,

Літав легковажним птахом,

Грав долями і словами.

 

Він думав, що у потребах

Влаштований геть розкішно,

Для себе він жив, для себе,

Розмірено і неспішно.

 

Та  зрушився світ відтоді,

Як сталося неминуче:

Почув із новин на Сході, 

Що снайпер у друга  влучив.

 

Вважав себе егоїстом,    

Та  щось було значно більшим.

Зібрався й пішов навмисно –    

За інших пішов, за інших.

 

І страшно було, і скрутно.

Душа – як на роздоріжжі.

Ось шепіт у храмі чутно:

«Спасибі тобі, що вижив!»

    

КИЇВ

 

Київ,

Розкиданий пагорбами,

Київ –

Намисто зірок вечірніх,

Києве,

Разом  зростали ми,                    

Візьми пісні почуттів дочірніх.

Київ

У золоті куполів,

У частоколі із  хмарочосів,

Києве,

Ти іще не змарнів,

Маєш красу

Та чаруєш досі.

 

Серце – Майдану твердий  пʼясток,

Тягнуться далі  шляхи-аорти.

Тільки підходять часи розлук – 

Кличуть  вокзали,  аеропорти.

Що я шукаю  на чужині –

Заколот, спокій,  наснагу, втому?

 

Просто  солодшим стає мені –

Шлях повернення,

Шлях додому

 

ЗАКОХАНІСТЬ 

Закоханість — це мерехтливий сон,

Тендітне полум’я, що треба затулити

Від вітру осені, аби відчути ритми

Сердець, що палко б’ються в унісон,

 

Закоханість — це ніжні пелюстки,

Це гість весни, що стукає у двері,

Аби накреслити на чистому папері

Таке просте рівняння: Я + ТИ.

 

 

Desarrollado por: Asesorias Web
s
s
s
s
s
s